Головна

 

Віталій Петрович із задоволенням відгукнувся на пропозицію стосовно інтерв’ю для газети «Педагогічні кадри» і тому сьогодні перед вами ексклюзивний матеріал з керівником-професіоналом, вчителем за покликанням, істориком-романтиком в душі і доктором філософських наук. 

 

– Віталіє Петровичу, розкажіть, будь ласка, про ваше становлення як науковця, викладача, директора.

–       Розпочну розповідь з дитинства. Я народився в сім’ї вчителів – мій батько працював учителем географії і історії, а матір вчителькою мови і літератури. У 1979 році поступив на спеціальність «Географія та біологія» природничо-географічного факультету нашого вишу. Планував, що після  закінчення інституту заміню батька на роботі. Він тримав мені посаду вчителя географії до самої пенсії, чекав, що я повернусь на малу Батьківщину, у славне місто Городище Черкаської області. Але вийшло по іншому: мені запропонували посаду директора студмістечка. Паралельно навчався в Інституті педагогіки в аспірантурі на заочній формі.  У 1992 році мене призначили  начальником управління дошкільних і інтернатних закладів Міністерства освіти і науки, в цей же час захистив кандидатську дисертацію з історії педагогіки.

 

Та з часом рідний факультет мене все ж покликав. Це трапилось у 1999 році через кілька місяців після смерті декана Бориса Гришка-Богменка. Мене зустрів тодішній ректор університету Микола Шкіль і сказав, що я як кандидат наук, доцент і випускник університету просто повинен очолити факультет. Недовго думаючи відповів: «Домовляйтесь з міністром». Міністр не відпустив. Але через певний час Микола Іванович телефонує: «Я домовився». Тоді я поміркував і вивів для себе життєву формулу: «Краще піти тоді, коли в одному місці не відпускають, а в іншому запрошують, ніж коли з одного виганяють, а в іншому не беруть». «Правильно вирішив», – відповів на це Микола Шкіль і призначив мене деканом природничо-географічного факультету. Згодом, коли університет очолив Віктор Андрущенко, з яким ми разом співпрацювали в міністерстві, він запропонував мені посаду проректора з навчальної роботи, але я відмовився. Відповів, що мене запросили працювати на посаді декана і хотів би все так залишити. З часом ця пропозиція ще кілька разів лунала, але я залишився вірним рідному факультету. І тоді шляхом реорганізації 1 квітня 2004 року факультет став Інститутом природничо-географічної освіти та екології.

 

– Тобто відбулась не просто реорганізація, але і нарощення потужності навчального підрозділу?

–       Так. Ми на той час вже відкрили спеціальність «Екологія» і тому її назва відобразилась у назві підрозділу. «Туризм» ще перебував на стадії розробки. Взагалі за цей час наш підрозділ набув нового окреслення. Були відкриті такі спеціальності як «Географія і практична психологія», «Хімія», «Екологія», «Туризм». Ми пишаємось тим, що були відновлені «Географія і іноземна мова», «Біологія і іноземна мова». Певний час міністерство забороняло поєднання гуманітарних і природничих дисциплін, але в нас кафедра іноземної мови була відкрита раніше, ніж взагалі з’явилась відповідна структура в університеті.

 

–       Як ваше повернення в університетський колектив оцінили ваші ж викладачі? 

–       Повертатись було приємно і мене радо зустріли викладачі, серед яких професори Корецький Л.М., Кучеров І.С., Чорний І.Б., Загородний В.В. та інші. Студентом я добросовісно вчився на відмінно і мені не довелось перед ними червоніти. Крім того, я до цього часу пам’ятаю увесь природничо-географічний цикл і досі дивую колег тим, що можу назвати латиною назви дерев, тварин, людських м’язів і кісток.

 

Крім того, мені допоміг досвід роботи в міністерстві, де довелось напружено працювати, адже я був у першій хвилі Міністерства освіти і науки незалежної України. Багато над чим довелось працювати «з нуля». Наприклад, інтернатних закладів існує 28 типів і по кожному потрібно було підготувати нову нормативну базу. Наше управління професійно і оперативно з цією роботою справилось. У мене були чудові наставники, серед яких Віталій Батищев. Він мав величезний досвід і добре налагоджені контакти. Крім того, в мене були працівники, які працювали по 20-30 років в державному апараті. Вони жодного разу мене не підвели в матеріалах, які готувались, а серед них були законопроекти і документи державного значення. Наприклад, Національні програми «Освіта ХХІ століття», «Діти України», державна програма «Вчитель». Завдяки своїм співробітникам і наполегливій роботі я професійно зростав як керівник.

 

–  Ви підтримуєте з ними зв’язки?

–  Звичайно. Нещодавно було святкування 20-річчя з дати створення управління і ми всі побачились. На жаль, серед живих уже немає Віталія Батищева. Взагалі час роботи у міністерстві був цікавим, адже це час становлення країни і освітньої галузі зокрема. Але я пишаюсь тим, що працюю в Драгомановському університеті і відчуваю віддачу в роботі. Як би я не працював в міністерстві, все одно залишається відкритим питання чи став би я «Заслуженим працівником освіти України»? Чи був би нагороджений Почесними Грамотами Кабінету Міністрів України і Верховної  Ради України, Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня? Чи став би професором і захистив докторську дисертацію? Чи став би академіком Академії вищої школи? Це все дав мені Драгомановський університет. Микола Шкіль якось сказав: «Віталій – наш. Ми його позичили, щоб він набрався досвіду в міністерстві, а вже потім повернувся і втілив його в життя». Так і сталось.

 

–       Які досягнення Ви вважаєте для себе ключовими?

–       Якщо говорити про роботу в Драгомановському університеті, то це відкриття нових спеціальностей. Крім того, коли я очолив факультет, з науковим ступенем працювало приблизно 50 % від всього колективу, сьогодні ця цифра сягає 70. І це при тому, що багато викладачів пішли на пенсію і ми працевлаштуємо молодь. Цього року ми лідери по збільшенню у відсотковому відношенні надходжень від студентів-контрактників. Якщо по університету ця цифра збільшилась на 30 %, то в нашому Інституті на 230%. Це результат великої роботи колективу. І якщо в минулі роки середній бал ЗНО абітурієнтів був 550-600 балів, то тепер до нас прийшли з 700 і вище балами. Велику підтримку у вирішенні всіх питань ми маємо від ректора університету академіка Віктора Андрущенка.

 

–       Цікава ситуація – молодь йде отримувати природничу освіту, але в той же час бачимо, що суспільство не готове до вирішення екологічноїпроблеми. В Україні, на відміну від європейських країн, «мода на зелених» поки відсутня. Як ви можете це прокоментувати?

–       Під час роботи в міністерстві,  я побував у багатьох країнах і вивчав не лише проблеми дітей з особливими потребами, але й занурювався у питання чому ж народжуються такі діти, звідки постає така проблема. Відповідь полягає саме в екологічній кризі. В Україні, на жаль, ця тема підіймається здебільшого перед виборами. Загальнодержавна політика у цьому напрямі ще не достатньо спрямована і екологічному вихованню не приділяється належної уваги. Коли ми відкривали спеціальність «Екологія», то казали, що така спеціальність вже існує в аграрних, технічних університетах. «В аграріїв, так само як і у металургів своя ніша. Ми ж будемо впроваджувати екологічну освіту і виховання – від дитячого садка і до післядипломної освіти», – відповів я.

 

–       Яке загалом значення природничої освіти?

–       Інколи говорю наступне: історики вивчають те, що було придумано і зроблено людьми, так само математики, філологи і інші. Природничі дисципліни вивчають те, що втілено безпосередньо Богом. Ми вивчаємо природу, а саме рослини, тварин, людей. Інші науки вивчають те, що придумане лише людиною. Ми ж пізнаємо світ таким яким його створив Всевищий.

 

–       Ви нещодавно захистили докторську дисертацію. Яка тема вашої роботи?  

–       Тема стосується моєї попередньої роботи в Міністерстві освіти і сформульовано наступним чином: «Зміна філософської парадигми управління навчально-виховним процесом інтернатних закладів освіти». Тема цікава тим, що функції подібних закладів освіти змінювались, а разом з ними і філософські підходи в освіті. Притулки мали функцію соціального захисту дітей, а вже після війн виникли дитячі будинки, де на перший план виходить виховна функція. Уже потім в школах-інтернатах її змінює навчально-виховна. Сьогодні в навчально-реабілітаційних центрах присутня навчально-виховна, лікувально-реабілітаційна функції і соціальний захист. Загалом у роботі мені допомогло захоплення історією. Також детально вивчив твори античної і класичної філософії, соціальної філософії та філософії освіти.

 

–      Розкажіть, будь ласка, про свої хобі? Як ви проводите дозвілля?

–       Я з дитинства любив, люблю і буду любити читати книжки. У моїх батьків була найбільша в містечку бібліотека. Тому одразу після «Читанки» я перейшов на серйозні історичні книжки. Вже до 5-го класу я уважно перечитав і дослідив п’ятитомник «Велика Вітчизняна війна». Читання книжок дало мені можливість розвинути пам’ять. Зізнаюсь, жанр фантастики мене ніколи не приваблював, я люблю реальні історії.

 

–       Ви людина-теоретик чи практик?

–       В житті вдалось об’єднати перше і друге. Теоретична підготовка, книжкові вподобання це одне, але робота на всіх посадах, на яких працював мала практичний характер. Крім того, я досі читаю курс «Історія педагогіки». Яким я був би професором, якби не мав лекційного курсу? Коли я приходжу до студентів на заняття, то спочатку цікавлюсь їхнім життям, а вже потім переходжу безпосередньо до заняття. Таким чином я в курсі того що відбувається в Інституті і можу реагувати як керівник. Віталій Батищев після мого переходу на деканську посаду якось запитав: «Що ти там? Керуєш?». А я йому відповідаю: «Ні. Керував я в міністерстві, тут я працюю. Спочатку заняття зі студентами, а вже потім керівництво факультетом». Взагалі я вважаю, що людина має право стати викладачем вишу лише якщо вона здобула певний досвід на виробництві. Наприклад після роботи в школі, а вже потім після аспірантури. Адже викладач повинен мати що розказати, володіти досвідом і певним багажем знань, прочитати багато книжок. Людина повинна йдучи викладати мати не папірці, а живі знання, поєднувати розповідь з життєвою практикою.

 

–       Вам виповнилось 55 років. Скажіть, будь ласка, чи вірите в нумерологію, магію чисел?

–       У мене є певна магія чисел. Вона пов’язана з датою народження – я народився о 7 годині ранку 27.07.1957 року. Тому число 7 для мене є щасливим. 

 

–       Ваші побажання Драгомановському колективу.

–       Побажаю всім здоров’я і успішного навчального року. У нас чудовий колектив і ньому домінує позитивний моральний мікроклімат, тому йдучи на роботу в мене зажди гарний настрій і бажання працювати.