До нас в редакцію надійшла стаття студентки Владлени Герасименко, яка вже кілька років поспіль відпочиває на базі «Синевир». Із задоволенням розміщуємо цей текст на сайті.
Складно сприймати себе серйозно після усвідомлення, що ранішедумав, що не любиш гори. Тепер я не розумію як їх можна не любити, і тим паче, як можна бути переконаним в цьому. Яговорю не про багатогодинні видряпування на верхівку найвищої точки України чи якоїсь області. Мова йде про про інакшість природи, ставлення людей і загальну атмосферу середовища.
Знаєте, коли вважаєш себе гідним носити ім'я мізантропа чи справді відчуваєш бажання кинути все і поїхала світ за очі, певно, нема нічого краще. Звичайно, все суб'єктивно і для кожного своє "краще", але це моя суб'єктивна думка, яку я готова відстоювати.
Так от, в горах людей майже нема. Точніше є місцеві, яких, до речі, дуже складно зрозуміти через специфічний діалект та туристи, яких ти швидко запам’ятовуєш в обличчя, а за кілька днів ви вже вітаєтесь, наче давні друзі. Тому можна сказати, що людей немає, тим паче, якщо живеш більшість часу у великому місті. В цьому місці ти можеш уявити себе відлюдником, відчуваєш себе наче на романтичному побаченні з великим світом. А ще за тиждень ти навіть звикаєш до того, що всі не просто привітні, а намагаються щось підказати, з чимось допомогти. Мабуть, не варто казати, як складно потім знову звикнути до похмурих та зайнятих мешканців мегаполісу.
Природа – окрема розмова. Чи траплялось з вами так, що від краси, яку ви бачите перед собою, у вас проступають сльози? У мене це вперше відбулось саме в Колочаві, коли ми під час заходу сонця піднялись на верхівку однієї, назвемо її, гірки з яблунями. Це той випадок, коли ти розумієш, що варто цінувати мить, яка є «зараз і тут». До речі, щодо цінності моментів – у горах це усвідомлення швидко приходить, так як погода може бути вкрай мінливою. Ось кілька хвилин тому було сонце та літня спека, а ось – злива і градусів так 13°. В таку дощову погоду єдине бажання – сидіти на ґанку бази відпочинку та пити гарячий чай. Мінливість присутня і в самому ландшафті Колочави – ось гора, а ось уже потічок, водосховище, ліс, а для особливо культурноорієнтованих – десять музеїв.
Своє єднання з природою усвідомлюєш, коли несподівано для себе відкриваєш у собі бажання помацати усіх корівок, котиків, овечок, конячок, качечок, равликів та ящірок. А ще можнагуляти і раптом в якийсь момент усвідомити, що повітря чисте – і стояти й просто його вдихати. Кілька хвилин. І трава навкруги чиста. І вода, хоча з колочавського джерела пити не раджу, принаймні одразу.
Щодо самої університетської бази "Синевир" в Колочаві, то це одне з кращого, що є в нашому університеті. Кажу вам серйозно. Охайна територія, довкола чарівний краєвид, затишні і зручні кімнати, де живеш у своє задоволення, ніхто тебе не турбуватиме. У цьому році з’явився wi-fi! Одразу думаєш, що переглянеш останній сезон улюбленого серіала, але протягом всього відпочинку – жодної серії, бо такого більше бажання не виникає. Адже повсюди така краса! Єдиний недолік – відсутність кухні, де можна самостійно готувати , але є "Колиба" на території. Справді ідеальний бюджетний варіант.
Звичайно, найоптимальнішим варіантом є поїздка дружньою компанією, адже окрім гуляти, гуляти і ще раз гуляти, і надихатись краєвидами, інших розваг нема. Але в тому і сенс – відпочити від проблем, дедлайнів, соціальних мереж, натовпу. З власного досвіду скажу, що і вдвох з подругою нудьгувати не доведеться, єдина умова – потрібно бути трохи шаленими.
Владлена Герасименко,
студентка факультету філософської освіти і науки
